Розташування
Низькогірний кліматичний курорт, розташований неподалік населених пунктів: Яремче, Татарів, Ворохта, Яблуниця, Поляниця (Буковель). Через село проходить залізниця із Рахів-Івано-Франківськ та автошлях Н09 Мукачеве — Львів.
На залізничній станції Микуличин зупиняються приміські поїзди до Ворохти, Рахова, Франківська, Коломиї та Яремчого. Частину приміських рейсів уже замінили сучасним дизель-поїздом Pesa з усіма вигодами. Поїзди далекого сполучення курсують до Львова (№ 606), а також до Києва через Хмельницький-Вінницю.
Найближчі гори в околицях: Круглий Явірник (1221 м), Явірник-Ґорґан (1467 м), Маковиця (985 м), Рокита Велика (1100 м), Костел (1049 м), Ягідна (1216 м).
Річки: Прут, Женець, Прутець Чемигівський. В східній частині села розташований водоспад Соколовий, а на межі з Татаровим розташовані водоспади Женецький та Нарінецький. Такожи в Микуличині річка Хичка, Копчик та струмок Форещинка впадають у Прутець Чемигівськи
Історія
Микуличин відомий антифеодальним рухом селян, який отримав назву опришківства. У наш час село відоме завдяки рекреації, зеленому та сільському туризму. У селі збереглися дерев’яна Троїцька церква з дзвіницею (1863 р.).
У XIX столітті Микуличин носив неофіційний статус найбільшого села в Європі і найбільшого у Австро-Угорщині. Численні туристичні путівники вказують, що його територія простягалася на 44 кілометри — від Яремчого до кордону з Закарпаттям. Так тривало до 1927 року, коли польський уряд від’єднав від Микуличина Татарів, Ворохту і ще чимало дрібніших поселень, як-от знану нині Поляницю (Буковель). Однак і нині розміри села вражають. Воно розкинулося у долині Пруту на десять кілометрів.
Перші відпочивальники з’явилися в Микуличині ще наприкінці 1890-х одразу після того, як в ці куточки Карпат прийшла залізнична колія. Село стало розвиватися як кліматичний курорт. Власниками розкішних вілл були мешканці Коломиї, Львова та навіть Відня. За польських часів побудовано дитячі табори, які використовуються дотепер.
За архівними документами першу письмову згадку про цей населений пункт датовано 1412 роком. У давнину воно було власністю князя Микули, від імені якого і походить його назва. У 1437 році в галицькому суді село згадується як Mykolincze.
У 1448 році згадане село пол. Miculincze у Коломийському дистрикті, а у податковому реєстрі 1515 року документується 1/2 лану (близько 12,5 га) оброблюваної землі
Легенди:
Перша легенда розповідає як за часів правління князя Данила Галицького був воєвода Микула, який був дуже вірний князю. Одного разу прогулюючись карпатськими горами дуже вподобав собі цю місцину тай з великим захопленням розказав про це князю Данилу. Той вислухавши, наділив його чином і сказав: «бери своїх вірних вояків тай іди розвивай той край».
По приході в село Микула скликав жителів, щоб встановити свій закон і порядок. Люди добре сприйняли Микулу, на горі Ділок зробили діл (фортецю), яка слугувала як митниця, тому всі купці, які йшли з товаром на Закарпаття, мусили платити податок місцевим мешканцям. Тоді громадою було вирішено назвати село Микули-чин.
За іншою легендою Прогулювався боярин Микула із своїм військом по горах. Але одного разу забарився Микула. Обступило його військо вороже на високій горі з усіх сторін. Та військо Микулене та й сам Микула не мали страху. Заспівали вони тоді патріотичні пісні. Їх спів, неначе грім великий, покотився по всіх горах — над Говерлою, над Прутцем, над Прутом. По всіх плаях карпатських. Перестрашилося вороже військо того співу, а їх старший наказав схопити Микулу.
І забряжчали мечі, затріщали кольчуги, і полилася свіжа крівця ворогів. Б’ється, б’ється Микула, руба ворогів у пень, а кінця краю не видно: багато було воріженьків, та не перестрашився Микула, вибіг він на гору, що над річкою, став над нею і сміється з ворогів, а ті аж зубами скрегочуть. Кинулись на гору до нього, а він усіх їх перебив.
І цю гору стали називати Микулинкою, а село — Микуличин